«Провідного інженера з управління реактором варто спершу відвезти на ЧАЕС»
- 26 квітня минyло рівно 40 років після аварії на Чорнобильській АЕС, яка призвела до техногенної катастрофи світового масштабу. Сьогодні Україна переживає ще одне випробування – повномасштабну війну, в якій АЕС із джерел енергії перетворились на стратегічні об’єкти державної безпеки. Та хотілося б почати, Тарасе Анатолійовичу, з розмови про Вас. Ви маєте 25 років стажу в атомній енергетиці, в якому віці ви розпочали свій шлях у цій сфері?
Одразу після закінчення інституту, це був 1999 рік, мені тоді було 22 роки. Розпочинав свою кар’єру на Запорізькій атомній електростанції з посади електрослюсаря.
- Коли сталася Чорнобильська катастрофа, Вам було близько дев’яти років. Ви пам’ятаєте ті події? Що розповідали батьки? Як Ваша сім’я переживала ті дні?
Ми тоді жили в місті Енергодар – місті атомників. Обоє батьків працювали на атомній станції, тому я все пам’ятаю. Перше, що спливає у пам’яті: батьки зателефонували з роботи і все розповіли. Точно вже не згадаю, чи було 26 квітня, чи перші числа травня але мені суворо наказали зайвий раз не виходити з дому, бо масштаби аварії ще не були зрозумілі. Батьки як атомники розуміли: аварія серйозна, наслідки можуть бути вкрай небезпечними.
- Ваші батьки були пов’язані з ліквідацією аварії на ЧАЕС? І чи доводилося Вам особисто бувати на майданчику станції?
Батько безпосередньо до ліквідації наслідків не залучався. Знаю, що ще до аварії він їздив на Чорнобильську АЕС для налагодження обладнання. Щодо мене, так, я був на ЧАЕС минулого року, вже на посаді генерального директора Рівненської АЕС, з офіційним візитом до свого колеги, генерального директора Чорнобильської АЕС. Разом обійшли всі об’єкти станції.
Враження – надзвичайні, це величезний ядерний об’єкт. Перебуваючи там, фізично відчуваєш і усвідомлюєш масштаби людської помилки. Розумієш, що всі ті події стали наслідком хибних рішень, як на етапі проєктування, так і в процесі управління ядерною установкою. І бачиш, до чого це призвело: закинута станція, яка більше ніколи не виробить жодного кіловата. А там же були грандіозні плани! Зводилось це ще два енергоблоки, ще два гігавата потужності. Замість цього – покинуті будівлі і людські трагедії.
Я тоді спіймав себе на думці: провідного інженера з управління реактором варто спершу відвезти на ЧАЕС і лише потім видавати ліцензію. Щоб на власні очі побачив, до яких масштабів можуть призвести неправильні управлінські рішення.
- Як вам, у порівняно молодому віці, керувати атомною станцією такого рівня, як Рівненська АЕС?
Рівненська АЕС – це чотири діючі енергоблоки. Якщо подивитись на хронологію, то Чорнобильську АЕС почали будувати 1970 року, а Рівненську – 1973-го. Перший енергоблок із реактором типу ВВЕР-1000 введено в експлуатацію 1980 року. Це була друга атомна станція в Україні після ЧАЕС. Великий, потужний об’єкт із чотирма ядерними установками. Відповідальність – колосальна, але саме це й надає роботі особливого значення.
- До речі, готуючись до нашої розмови, я знайшов на сайті Енергоатому інформацію про те, що на РАЕС є реальна перспектива добудови ще одного енергоблока?
Так, це правда. Для реалізації проєкту обрано реакторну установку типу AP1000 від американської компанії Westinghouse Electric Company – одного з провідних світових розробників у цій галузі. Установка здатна видавати до 1200 МВт, для порівняння, наші третій і четвертий енергоблоки видають по 1000 МВт кожен. AP1000 – це реактор покоління III+ із сучасними пасивними системами безпеки та можливістю роботи в маневреному режимі. Принципово нові технології, принципово новий підхід до безпеки.
- Сучасніші за реактори типу ВВЕР-1000?
Безумовно. ВВЕР-1000 – це технологія, яка бере початок ще з 1970-х. Якщо простежити еволюцію нормативного регулювання: 1971 року вперше з’явився галузевий документ у сфері ядерної безпеки – тимчасові «Загальні положення безпеки атомних станцій». Тобто фактично на момент, коли вже велося проєктування і будівництво станцій, жодних формальних вимог до безпеки ще не існувало. Перші офіційні загальні положення вийшли 1973-го, і саме з цією нормативною базою – ЗПБ АС-82, Україна підійшла до Чорнобильської катастрофи.
Перший висновок після трагедії – це кардинальний перегляд документації. Саме тоді вперше було введено поняття «культура безпеки», концепцію глибокоешелонованого захисту, яка й досі є основою безпеки сучасних АЕС. Тоді ж з’явилося аварійне реагування – тобто саме ті дії, яких катастрофічно не вистачало під час Чорнобильської аварії.
- Сюди варто додати й катастрофу на АЕС Фукусіма-1 у 2011 році – масштабну радіаційну аварію максимального, 7-го рівня за шкалою INES. Здавалося б, велика приватна компанія з бездоганною репутацією, технологічно розвинена країна. А виявилось, що прогалин було чимало.
Саме так. Ця аварія довела дві важливі речі. По-перше, ядерні катастрофи – не виняткова проблема постсоціалістичних країн, вони можуть трапитись і в таких технологічних гігантах як Японія. По-друге, головний висновок з Фукусіми: в аналізі безпеки необхідно враховувати не лише окремі вихідні події, а й їхнє поєднання. Землетрус сам по собі не спричинив би такої катастрофи. Цунамі саме по собі – теж. Але їх збіг виявився руйнівним.
Усвідомлюючи цей урок, Україна приєдналась до так званих стрес-тестів – аналізу реакції АЕС на природні впливи та їхні поєднання, проведеного разом із європейськими й американськими партнерами. Ми виявили певні ризики та дефіцити безпеки, сформували програму заходів, яка 2011 року трансформувалась у Комплексну зведену програму підвищення рівня безпеки енергоблоків АЕС (КзПБ), затверджену Кабінетом Міністрів України. Програма налічує 1295 заходів. Станом на сьогодні понад 1100 із них вже виконано. Робота триває.
- Ви маєте великий досвід співпраці з МАГАТЕ, зокрема, виступали спікером на заходах агентства. Як Ви вважаєте, досвід України у військовій справі та в питаннях ядерної безпеки вже набув для світу певного зразкового значення?
Саме так я це і відчуваю. Наведу конкретний приклад. Одним із «постфукусімських» заходів, які ми першими впроваджували в Україні, в цьому напрямку ми справді були попереду всієї Європи, стало впровадження системи аварійного та поставарійного моніторингу. В чому суть? Під час аварії на Фукусімі оперативний персонал після землетрусу і цунамі повністю втратив електроживлення. Блочний щит управління був у цілковитій темряві, без зв’язку зі світом. А коли нарешті вдалось відновити доступ до інформації, з’ясувалося: температура, тиск і радіаційні параметри вже настільки зашкалювали, що штатні засоби вимірювання просто вийшли з ладу. Це і обумовило необхідність принципово нових систем контролю.
Досвід їх впровадження я представляв у МАГАТЕ з кількома доповідями. У 2014 році мене запросили до Корейського науково-дослідного інституту атомної енергії (KAERI) прочитати лекцію для персоналу. Тоді Україна дійсно вела розробки, що випереджали час і наш досвід був вкрай цікавий і корейським партнерам, і операторам аналогічних реакторів ВВЕР у Європі. Нам є чим пишатись і що запропонувати партнерам.
- Щодо Запорізької АЕС, де Ви розпочинали свій шлях, чи є реальна ймовірність, що вона залишиться на окупованій росією території? Як галузь зможе ефективно функціонувати без потужностей ЗАЕС?
Коментувати це непросто. Україна, звісно, робить все можливе, щоб прискорити деокупацію Запорізької АЕС і повернути її під свій контроль. Але давайте уявимо, що станцію таки деокупували. Одразу постане ціла низка питань. Перше – суто технічне. Впродовж усього цього часу не виконувались планові регламентні ремонтні роботи. Не збережено повноцінну картину того, в яких режимах і умовах працювала станція. Інформація, яку надає місія МАГАТЕ, вкрай обмежена, зокрема через те, що окупанти не забезпечують агентству повного доступу до виробничих приміщень.
Друге – це кадрове питання. Чимало фахівців, відмовившись працювати на окупанта, були змушені залишити ЗАЕС. Сьогодні офіс Запорізької АЕС знаходиться у Києві. Компанія наполегливо підтримує кваліфікацію свого ліцензованого персоналу на майданчиках інших станцій, зокрема і на Рівненській АЕС, щоб після деокупації мати готових до роботи фахівців.
Третє – питання водних ресурсів. Після руйнування окупантами греблі Каховської ГЕС і знищення Каховського водосховища підживити ставок-охолоджувач ЗАЕС для штатної роботи на енергетичних рівнях потужності наразі неможливо. Це теж вирішувати доведеться. Усі ці завдання ми вже відпрацьовуємо. Концепція відновлення безпеки Запорізької АЕС розроблена та погоджена Державною інспекцією ядерного регулювання України. Ми готуємося до цього шляху. І ми віримо, що ЗАЕС буде деокупована.
- Також щиро віримо у це. Повернімося до головної теми нашої розмови –Чорнобильської катастрофи. Чи можливе повторення подібного сценарію з огляду на військові загрози?
Дуже хотілося б сказати, що це неможливо. Але згадаймо досвід окупації Чорнобильської АЕС, а це теж ядерний об’єкт, нехай і на стадії виведення з експлуатації. І, звісно ж, про гіркий досвід окупації Запорізької АЕС. Ні про які гарантії ядерної та радіаційної безпеки на ЗАЕС не може бути мови, поки вона перебуває під контролем росії. Що стосується АЕС на підконтрольній Україні території – ми постійно підвищуємо рівень безпеки енергоблоків, залучаємо кредитні кошти ЄБРР та Євратому, впроваджуємо нові захисні заходи. Наш персонал безперервно тренується. І тематика цих тренувань дедалі частіше звучить так: «ракетна або дронова атака на інфраструктуру атомної станції». Тут доречна відома теза: в будь-якій критичній ситуації людина не підіймається до рівня своїх очікувань, а опускається до рівня своєї тренованості. Тому ми готуємося до всього і постійно.
Окремий виклик – це систематичні атаки ворога на енергетичну інфраструктуру НЕК «Укренерго». Для АЕС це питання прямо пов’язане з безпекою, йдеться не лише про можливість видавати електроенергію в мережу, але й про живлення власних потреб станції. Якщо зовнішнє електропостачання зникає, залишається останній рубіж захисту: аварійні дизельні генератори.
- На Вашу думку, чи мало б МАГАТЕ відкрито вимагати від росії припинення ударів по Україні, оскільки це прямо загрожує ядерній безпеці?
Особисто я – ще на посаді виконавчого директора з виробництва та ремонтів АТ «НАЕК «Енергоатом» разом із колегами з НЕК «Укренерго» та фахівцями Держатомрегулювання брав участь у розширеній моніторинговій місії МАГАТЕ на українських електричних підстанціях, критично важливих для безпеки АЕС. Ми разом аналізували реальні наслідки атак росії на нашу енергетичну інфраструктуру і те, як ці атаки позначаються на безпеці атомних станцій.
Потім ми проводили з МАГАТЕ кілька заходів, у рамках яких розробляли структуру і методологію оцінки критичності підстанцій та їхнього впливу на ядерну безпеку. Ця робота триває. АТ «НАЕК «Енергоатом» і Рівненська АЕС робить усе можливе, щоб переконати міжнародне співтовариство: ці атаки мають бути негайно припинені.
- Як і сама війна. До речі, про Вас пишуть, що ви маєте чимало відзнак від офіцерів і командирів підрозділів ЗСУ. Рівненська АЕС якось допомагає військовим?
Звісно, і я хочу висловити величезну подяку всьому колективу станції за це. Завдяки щомісячним донатам працівників РАЕС у рамках безстрокової благодійної акції «Я допомагаю ЗСУ» нам вдається закривати значну частку потреб армії в обладнанні, спорядженні, автомобілях. На підприємстві діє потужна громадська організація «Енергія Перемоги» – надзвичайно ефективна команда, яка займається цими питаннями. Звідси й відзнаки від різних підрозділів ЗСУ.
Крім того, особисто я разом із сім’єю допомагаємо фронту ще з 2022 року. Ми родом з Енергодара, у мене там лишилося багато друзів і колег. У 2022-му чимало з них зробили свідомий вибір і пішли захищати Україну. Маючи можливість і бажання ми допомагаємо нашій армії постійно.
- Спільна мета усіх українців нині, робити усе для того, аби якнайшвидше скінчилась ця війна. І щоб ми ніколи не допустили повторення того, що сталося на ЧАЕС. Дякую Вам, пане Тарасе, за цю розмову. Успіхів!
