Цікаво, що би сказав Панас Мирний?
19 березня у Драмтеатрі Рівного давали «Лимерівну» у постановці Театру «Франка».
Це були гастролі, і, як виглядає, публіка наша отримала від побаченого досить сильні враження.
Але – не однозначні.
От що пише Оксана Юрченко, яка любить Театр і бачила різне:
СОЛОМА ЯК СИМВОЛ
– Мені знадобилося кілька днів, щоб зібрати думки після вистави «Лимерівна» у постановці Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, режисер Іван Уривський.
Перші хвилин двадцять я чесно намагалася зрозуміти, що відбувається на сцені.
Здавалося, що режисер навмисно максимально віддалився від оригіналу — трансформував персонажів, деформував сюжет і залишив від класичної п’єси лише контури.
Чи це погано? Не обов’язково.
Театр має право на інтерпретацію.
Але іноді виникало відчуття, що режисер ніби перевіряє глядача на витривалість: наскільки далеко можна відійти від першоджерела, щоб воно все ще називалося тією ж історією.
Але водночас залишилося те, що і робить цю історію вічною: проблема батьків і дітей, залежність від чужої думки, алкоголю, страх перед фразою «що люди скажуть», заздрість, ницість, і, звісно, любовний трикутник.
Наскрізним символом у виставі стала солома.
Вона з’являється майже всюди — у сценографії, рухах, образах.
У якийсь момент виникає відчуття, що режисер ніби перетворює всіх героїв на солом’яних ляльок.
Людей, які живуть не власним життям, а за правилами, нав’язаними суспільством.
Через це вся вистава подекуди нагадує дивний, трохи гротескний ляльковий театр.
Окремо варто сказати про пластику і танцювальні сцени. Вони дуже сильні, атмосферні й додають виставі емоційної глибини.
І, безумовно, актори. Усі без винятку настільки точно вписалися у свої ролі, що кожен персонаж виглядав абсолютно органічним. Їхня гра — жива, сильна і дуже чесна.
Якщо на початку вистава здалася мені дивною і навіть трохи хаотичною, то ближче до фіналу почало з’являтися відчуття цілісності.
Ніби всі ці символи, пластика, солома і перебільшені характери складаються в одну метафору.
І тоді розумієш: можливо, саме так режисер і хотів показати світ, де люди часто стають солом’яними фігурами — легкими, керованими, залежними від чужих слів і очікувань.
Вистава неоднозначна. Вона може дратувати, дивувати або захоплювати. Але точно не залишає байдужим.
P. S Цікаво, що б сказав про таку «Лимерівну» сам Панас Мирний?
