Минуло 36 років з того часу, коли у нас дозволили вибори. Те, що звалося виборами до весни 1989 року, виборами не було — щасливі «будівники комунізму» просто кидали до урни бюлетень з прізвищем єдиного кандидата, яке навіть не читали. Перехід від цього досить дивного для наших сучасників процесу до власне виборів відбувався на моїх очах і за моєї особистої участі щонайменше як виборця. Згадуючи ті далекі вже часи, я тепер розумію, що тоді ніхто, ані кандидати, ані виборці, не знали, що з цим робити. Свого досвіду не було і не могло бути, а досвід західних демократій сприймався нами повільно і врешті так і не став нашим досвідом.
Але була тоді й підказка — не всесоюзному референдумі з питання збереження СССР у березні 1991 року за це збереження проголосували понад 70 відсотків українців. За вісім місяців після того ті ж самі понад 70 відсотків проголосували за незалежність України, що разом із голосами всіх інших дало приголомшливий результат у понад 90 відсотків. Чи означало це, що люди за вісім місяців змінили свої політичні погляди? Звісно, що ні. Тому що політичних поглядів у тих понад 70 відсотків ніколи не було і немає досі. Головне — правильно поставити запитання. І тоді результат гарантований! У жодному разі не збираюся дорікати цим фактом отим 73 відсоткам, що привели до влади чинного президента. Все було чесно: люди без політичних поглядів, які за певних умов готові проголосувати за що завгодно, обрали собі такого самого президента, який тих поглядів не мав тоді й не має досі. І він теж у цьому не винен. Бо за понад тридцять років виборів понад сім десятків відсотків українців так і не зробили хоч найменшого зусилля, аби сформувати для себе хоч яку політичну позицію. Навіть галичани зі своїм легендарним «націоналізмом» масово голосували 1991 року за Чорновола проти «комуняки» Кравчука, а 1994 року вже за Кравчука проти «комуняки» Кучми, а 1999-го вже за Кучму проти «комуняки» Симоненка. Гадаю, що більш переконливого доказу відсутності у переважної більшості українців хоч трохи сталих політичних поглядів чи переконань не знайти. Але ж вибори слід проводити, і бажано ці вибори вигравати! За минулі десятиліття шлях до перемоги на виборах зазнав суттєвих змін. Коли у дев’яності-двотисячні народ у масі своїй голосував за «розумних», то потім політики збагнули, що аби бути обраним, розумним виглядати не треба. Навпаки — чим «простішим» ти будеш, тим швидше за тебе проголосують. Це стало очевидно ще тоді, коли народ, отримавши вибір телевізійних програм, масово обрав серіали, причому найтупіші і найпримітивніші із них. Результат ви знаєте. Ми з ним нині живемо, і нас потроху готують до нових виборів. Чи порозумнішав за останні роки наш виборець? Чи навчила його чогось війна? Навряд — тупість наступного нашого президента (звісно, що показна) здивує навіть Зеленського. Залишається лише дізнатися, хто виграє цей «конкурс простаків» і за кого проголосують цього разу 73 відсотки. Не бачу в цьому нічого страшного — ми обираємо ту владу, яку заслуговуємо. Головне, щоб ці вибори були. Тоді ми, можливо, почнемо потроху розумнішати.
