Колись тут плескали хвилі великого ставу, а на острові стояв старовинний замок, пізніше — князівський палац, вишуканий парк із альтанками та квітниками. Але з часом ставок замулився, перетворившись на болото, а від острова та палацу не залишилося й сліду. Було декілька спроб за сотні років якось привести в порядок це «смердюче місце». Остання така спроба була в 1975 році — цю місцевість осушили, облаштували штучне озерце і створили парк Молоді, який рівняни назвали по-своєму — Лебединкою. Були тут і лебеді, й тисячі троянд, і фонтани, з яких зберігся донині лише один — той, що навпроти бібліотеки. Та осушене болото й досі часто нагадує про себе калюжами та вологими болотистими місцинами біля алей парку.
Якось у газеті «Echo Rówieńskie» за 1927 р. прочитала «Враження американки від подорожі на схід», в якому Рівне було описано як найсмердючіше на всю Польщу місто, яке «розляглося мальовничо над хвилями відходів «Брудниці» або по-іншому знаній «Вилєвниці» (мається на увазі річка Устя)». Згадувалось і про болото, яке «тут можна придбати цілими вагонами за досить низькими цінами». Чи так було насправді?
Став виник між руслами Усті
Архівні документи свідчать: саме на території сучасної Лебединки та навколишніх вулиць був великий став з островом, на якому спочатку був замок Марії Несвіцької, а згодом — палац князів Любомирських. Став утворився між двома руслами Усті. Правий рукав протікав повз Свято-Воскресенський собор, нинішніми вулицями Петлюри й Мазепи — але наприкінці 20-х років це русло засипали, знісши старий міст. Ліве русло протікало повз костел Святого Антонія, в будівлі якого зараз зал камерної та органної музики. Формування цього русла припало на 1932–1935 роки, коли річку в Рівному фактично перетворили на канал.
Але повернемось у кінець XV століття — саме тоді на острові серед ставу побудувала замок і оселилася власниця Рівного княгиня Марія Несвіцька, перебравшись сюди з резиденції, що була у Городку.
У наступні століття змінювалися власники міста, а замок руйнувався внаслідок ворожих наїздів, грабежів, пожеж. У 1694 році під час пожежі замок вигорів майже повністю.
Минуло чимало часу, і в першій половині ХVIII століття перший власник нашого міста з родини Любомирських — Єжи (Юрій) розпочав будівництво нового палацу, до якого долучилися три покоління Любомирських. Велися садово-рекреаційні, комунікаційні, гідротехнічні, господарські та інші роботи. Зрештою на острові, як передбачають історики, в 1738 році постала велична споруда з колонами на вході, що мала два основні й мансардний поверх.
Найбільше палацовий ансамбль і садово-паркову зону розвинув Юзеф Любомирський, запросивши англійського архітектора Яна Якуба Бургіньйона. Палацово-парковий комплекс займав на той час майже третину території міста, включно із замковим островом, ставом, рекреаційним парком із штучними каналами.
Життя біля болота стає нестерпним
Але з 1830-х років (місто в той час вже було у складі Російської імперії) занепадає величний бароковий палац, зникають скульптури, деградує парковий ландшафт, руйнуються містки, замулюються штучні канали та водне плесо великого ставка. Зрештою у 1836 році власники перебралися до скромнішої садиби «На гірці» (територія сучасного парку ім. Т. Шевченка) і не переймалися підтримкою своєї старої садиби.
У 1844 році князівський палац передали під Рівненську реальну гімназію, та через 14 років гімназія повернула його колишнім власникам. Можливо, утримувати стару будівлю було важче, ніж очікувалося. Натомість тут оселилися незаможні учні та вчителі, для кого ці холодні зали стали тимчасовим домом.
Змінився ландшафт і колишньої «Венеції» — так називали територію навколо нинішнього краєзнавчого музею. Тут збудували у 1839 році приміщення для реального училища. Та поряд був став, який вже тоді перетворився на заболочену водойму зі стоячою водою, густими водоростями та мулом. Життя учнів і містян, які жили поряд, ставало нестерпним. Скарг ставало все більше, і власник цих земель князь Станіслав Любомирський змушений був реагувати.
Князь отримав від Міністерства торгівлі в позику 40 тисяч рублів на вигідних умовах, і роботи з осушення ставу розпочалися. Але не з таким результатом, як планувалось.
Відомий лікар Микола Прохоров, який у той час служив у реальному училищі, 13 січня 1914 року звернувся до директора з рапортом про загрозливу ситуацію навколо ставу. Він писав, що через нерозумне осушення один із ставів перетворився на замкнуту, гниючу водойму з оголеним мулистим дном. Мешканці почали засипати берег сміттям та вмістом вигрібних ям, а дощова вода змивала в ставок бруд із вулиць. У результаті — сильне забруднення, неприємний запах і отруєне повітря. Він закликав вжити заходів, щоб запобігти масовим захворюванням.
У травні до Рівного приїхав губернський лікарняний інспектор Вігур. Він констатував: меліоративні роботи проводилися без узгодження проєктів з губернською медичною радою. Влада дозволила продовження цих робіт за таких умов: демонтаж греблі на вул. Велика Мінська для зниження рівня води в Усті та перебудова там же існуючого мосту (сучасна вул. Пересопницька), впорядкування східного рукава річки, очищення стоків та запобігання засміченню.
Виявляється, під час осушення ставків у 1914 році виник неприємний побічний ефект — частина Усті (проходила повз сучасні вул. С. Петлюри та І. Мазепи) перетворилася на смердючу канаву. Цей рукав майже пересох, і мешканці почали зносити туди все, що мали зайвого: сміття, відходи, навіть вміст вигрібних ям. Місто задихалося в смороді.
Медична інспекція запропонувала: залишити цей рукав лише для дощової води або промислових стоків (наприклад з лазні), але тільки після очищення. І головне — без фекалій! Стоки мали бути закриті або взагалі слід було засипати рукав, щоб ніхто не зловживав. Але ці поради тоді реалізовано не було — почалася Перша світова війна.
Місто купило у князів землю — за понад 30 тисяч злотих
Чергова спроба осушити став належить Рівненському магістрату за часів, коли Рівне уже входило до складу Польщі (1921–1939 рр.). У плані, укладеному технічним відділом Рівненського магістрату в 1928 році, пропонувалося розташувати спортивні споруди загальноміського значення в долині Усті, а непридатну для житлового будівництва заболочену ділянку поряд з палацом князів Любомирських та вздовж річкового русла використати для міського парку.
Для цього потрібно було викупити цю заболочену ділянку в князя Любомирського. У 1930 році інженер Віктор Лібрович оцінив доцільність придбання цих територій поблизу Усті. Було запропоновано проєкт регуляції Усті вартістю 2 млн злотих: поглиблення русла, насипання захисних валів для стримання весняних розливів і зниження ґрунтових вод. Це дало б можливість забудови території й прокладання каналізації, що значно підвищило б її цінність.
Тож місто придбало 6,79 га території за 30 140 злотих, з них частину — під прокладання вулиці, а більшість — під майбутній парк.
У 1932 році розпочалося осушення території поблизу Замкової вулиці. У січні 1934 року інженер Волинського воєводського управління Християн Єневолднен перевірив хід робіт з меліорації, підтвердив правильність прокладання траси рову й визнав, що поглиблення русла Усті забезпечить достатній стік вод і дасть можливість осушити територію. Роботи тривали аж до 1938 року, і болото потроху відступало.
Але Друга світова війна перекреслила плани з впорядкування цієї території. У 1940 році залишки замку підірвали, і там утворилася гірка, на якій вже після війни місцеві дітлахи каталися на санчатах, а називали цю місцину «кудикіна гірка».
У 70-х в парку ще були фонтани та лебеді
У наступні десятиліття територія заросла дикими деревами, канави знову наповнилися брудними стоками. Місто жило поряд, а тут усе ще панувала дика природа. У 1960-х роках залишки палацу остаточно знищили, територію вирівняли бульдозерами.
Занедбана, поросла деревами, а іноді й заболочена територія надовго залишилася живою у спогадах кількох поколінь рівненських дітей як простір дитячих ігор, саморобних хованок, «таємних баз» і пригод, що народжувалися серед верболозів і канав.
І лише у 1975 році тут створюється сучасний міський парк зі штучним озером. У статті Б. Гавриченка «Парк… на дні озера» розповідається, що у 1986 році тут росло «7100 кущів троянд — вони в основному були привезені з Прибалтики. Влітку на озері господарювали лебеді. Їх було двадцять один, і майже всі — привезені з Херсона, а три з них появилися на світ вже у Рівному… Також тут були декоративні качки. Над озером, найбільша глибина якого сягала трьох метрів, схилили своє гнучке віття верби. Майже тисячу дерев висаджено на 16-гектарній площі. Крім верб в парку росли сосни, ялиця, дуби, сріблясті ялини».
Людмила ЛЕОНОВА, бібліотекар Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки.
